23dec2004

Вадим Карасьов: "Від сьогодні українську політику робитиме суспільство"

Сьогодні виповниться місяць з того дня, коли почалася помаранчева революція. Після прийняття політичної реформи у пакеті зі змінами до закону про вибори президента революція – принаймні, візуально - закінчилась.

Після цього пакету політична ситуація в країні, здається, стала значно спокійнішою. Так є й зараз, хоча до „третього туру” виборів залишилось всього кілька днів. Через це нинішній спокій виглядає незрозумілим. Передусім у ключовому питанні: на чиєму боці зараз ініціатива – Ющенка, Януковича чи Кучми? Голосуванню за пакет, яке відбулося рівно два тижні тому, зраділи майже всі сторони. Але хто від цього виграв, а хто програв? Чому Кучма так радо підписував закон, який суттєво унеможливлює фальсифікації, тим самим пропускаючи собі на зміну тих політиків, з якими до цього часу активно боровся? Невже нинішня влада так просто складає зброю, погоджуючись навіть переробити політичну реформу – технологію самозбереження „номер один” останніх двох років – під опозицію? Відповіді на ці питання ми спробували отримати в авторитетного політолога, директора Інституту глобальних стратегій Вадима Карасьова.

„Нове суспільство давно переросло стару владу”

- Як ви гадаєте, на боці якої політичної сили зараз ініціатива, чия скрипка задає тон усьому українському політичному ансамблю?

- Навряд чи можна говорити про те, що є якийсь політичний ансамбль. До 8 грудня, коли голосувався пакет змін до Конституції та закону про вибори Президента, такий ансамбль був – це ансамбль вуличної демократії або ж „майданократії”. В даному випадку не можна говорити про якусь скрипку або чиєсь політичне соло. Суспільні настрої, нова атмосфера – от що сьогодні виписує мелодію і дає основне аранжування політичному ансамблю. Політичні еліти, статусні кандидати і навіть можливі переможці виборів сьогодні не стільки визначають партитуру, скільки вловлюють ті настрої, які були в суспільстві під час помаранчевої революції, під час того, що політологи називають чистою політикою. Це політика, яку робить не влада, а люди. Хоча революція з точки зору присутності звернулася, тобто пішла з вулиць, вона нікуди не пішла з суспільства - революція присутня у тому збуджено-тривожному очікуванні результатів виборів.

- Ви називаєте ті події, які нещодавно відбулися в Україні, революцією. Але ж не було захоплень якихось адміністративних будівель, не було бійок між опонуючими сторонами. Чому ж це революція?

- У даному випадку не треба відштовхуватися від історичних картин французької або російської революцій. Ми повинні звертатися до нового типу оксамитових, мирних революцій, які відбулися на постcоціалітичному просторі. Вони не пов’язані з штурмами „бастилій” чи резиденцій тиранів. Це революції, які відбуваються передусім у суспільній свідомості, а згодом конвертуються у громадські дії. Але, не зважаючи на мирний характер таких акцій, на те, що вони є „міксом” фестивалів, музичних, політичних тусовок з певними громадськими діями, це таки революція – з точки зору настроїв, ломки усталених структур влади, різкого оновлення політичних еліт.

Революційна ситуація виникає тоді, коли старі закони та звичаї не відповідають потребам суспільства. Нове суспільство давно переросло стару владу: воно робить запити, на які нинішня влада не може вчасно та адекватно відповісти. На цих виборах цей розкол якраз і склав суть основної інтриги. Інша справа, що детонатором революційних змін, які призвели до народження нового суспільства, були маніпуляції з виборами. У нас, українців, хотіли вкрасти вибір, в очікуванні якого суспільство жило останні півтора-два роки. Цей факт створив надзвичайно великий прецедент протесту, який став вираженням спраги за свободою та демократичними цінностями. І саме це є дуже важливим фактом! Тому що перехід до демократії завжди був ініційований згори. Зараз цей перехід зароджується знизу. Тобто нам не підходять варіанти у формі керованої або маніпульованої демократії, нам не підходять пактові переходи до демократії, коли стара і нова еліти намагаються завдяки різним поступкам і компромісам спустити на гальмах енергію суспільної політики. В Україні зараз – і от що найцікавіше! – співвідношення між владою та суспільством помінялось радикальним чином: воно перевернулось. Якщо раніше основну політику робили верхи, то зараз і надалі українську політику робитиме суспільство. Тому завдання політичних еліт - чітко вловлювати мелодію суспільних настроїв, хор політичних вулиць, площ, міст, селищ, а потім перекладати їх на ті чи інші сольні партії, тобто конкретні політичні рішення та проекти.

„Пакет легітимізував українську революцію”

- Ви вжили цікаве словосполучення – „пактова демократія”. Але хіба не є „пактовою демократією” голосування 8 грудня, коли було прийнято політреформу, що обмежує повноваження майбутнього президента? Хіба це не відступ опозиції?

- Але цей пакт не був компромісом між старою та новою елітами. Тобто головну партитуру музично-політичної партії задавала не змова різних еліт, а, швидше, енергетика морального протесту. Суспільний протест вимагав, щоб політики сіли за стіл переговорів і знайшли вихід із ситуації. Не шляхом ескалації революційного настрою, який має звичку радикалізуватись, а через мирний політичний процес. Реформаторський за формою, але революційний за змістом. Через це в основі пакту 8 грудня на першому плані була не полюбовна змова еліт, а бажання заокруглити революційний процес і спрямувати його в правові та легітимні форми. І в цьому контексті пакт став важливим елементом легітимізації української революції. Це дуже важливо, адже без процедурного мандата нова влада не була б достатньо легітимною для проведення нової політики.

- Наскільки я зрозумів, цей пакт був вигідний тим силам, яких обстоювала революція?

- Революція не може тривати, інакше вона переростає з лютневої революції в жовтневу, а потім триває ще років 50 під мелодії „Ленін такий молодий” і „Юний жовтень попереду”. Демократична мирна революція завжди мусить мати завершення: в реформах, у переході на еволюційні та правові форми розвитку. Прийнятий парламентом і підписаний Президентом пакет якраз поклав початок переходу чистої, народної політики у процедурні форми. Адже без цього, повторюся, легітимність нової політичної еліти стояла б під сумнівом.

- Чому ж тоді пактові так зраділи Леонід Кучма та представники владних партій? Чому для них вигідний такий кінець політичного панування?

- Це, між іншим, ще одне свідчення того, що українська революція – мирна. Вона не має характеру перевороту, після якого включаються механізми політичної помсти або починаються гоніння за політичними відьмами. Будь-яка мирна революція відпускає політика з миром, на всі чотири сторони. Для тих, хто програв, це створює можливість відігратись. В цьому сенсі помаранчева революція надала тим політикам, які виступали проти неї або не відповідали нинішнім настроям суспільства, шанс повернутись у політику. Якщо до цих діячів не буде претензій з боку закону, вони матимуть можливість залишитись в політиці.

У цьому контексті радість влади – це радість тих, хто програв мирно. Це теж ознака демократичної політики, коли є ті, хто переміг, але нема тих, хто програв. Перемогти може суспільство, адже у нього є шанс отримати чесні вибори. А те, хто переможе, - це, грубо кажучи, ситуативний факт для історії та для політичного народження нації, хоча сьогодні, безумовно, надзвичайно важливою є фігура політичного лідера, президента нової нації. Найважливіше те, що після помаранчевої революції, перемоги суспільства над старими елітами політична історія України буде розвиватися правовими і демократичними шляхами. 

„Після помаранчевої революції адмінресурс –

не лінія, а пунктирна крива”

- Ви справді вірите те, що вибори 26 грудня будуть чесними і прозорими?

- Шансів на те, що вони будуть чесними значно більше, ніж на те, що вони будуть нечесними. Це будуть інші вибори. Хоча закінчилась революція, вони пройдуть у політичній кризі. А сама криза заключається не тільки в тому, що стара влада не влаштовує нове суспільство, а й у тому, що зараз ніякої влади немає. Адже стара влада перебуває в руїнах.

А от нове суспільство, до речі, поки що не може створити нову структуру влади, яка б відповідала потребам нової унікальної історичної ситуації. Взяти хоча б такий приклад: Україна в нинішніх кордонах ніколи не існувала за демократичними принципами. Вона перебувала в СССР, існувала під правлінням Кравчука, а потім у 10-річній епосі Кучми. Ці політичні режими за допомогою адміністративного, фінансового, силового та податкового ресурсу могли утримувати великий складний масив в рамках однієї країни. Зараз велике завдання полягає в тому, щоб утримати цю територію без адміністративно-силової структури, а суто за демократичними процедурами. Тут потрібні інші механізми, адже це вже не директивне управління. І це теж ставить Україну та нову владу перед викликом. Має створюватись нова архітектура влади, має будуватись нова держава!

До цього часу країна за формою була незалежною, але за змістом була осколком старої радянської державно-партійної машини. Залишки цієї держмашини (в Україні це називається адмінресурсом) після помаранчевої революції поламались. Але в політиці не може бути вакууму, інакше країна стане здобиччю сильніших гравців або здобиччю хаосу. Скажімо, регіонального хаосу. Тому зараз заново треба вибудовувати механізми управління. Адже суспільство не може існувати лише у вуличному або майданному форматі. Майданний формат – це крок до того, щоб суспільство усвідомило свої інтереси та потреби і зробило виклик новій владі. Тепер потрібно будувати нову політику.

- Якщо підсумувати сказане вами і перевести це  у виборчий контекст, можна сказати: структура влади, в тому числі Президент, не те, що не хочуть включити адмінресурс, а просто не можуть...

- Зараз структура еліт не є „фронтальною”. На мою думку, вона переформатувалась у трикутник: одна вершина – це Ющенко та „Сила народу”, інша -  Леонід Кучма, третя – Віктор Янукович, який зараз фактично грає самостійну роль і не завжди узгоджує свої кроки з Президентом. Зараз адміністративний ресурс не може бути включений у тих формах і на ті потужності, які були у перших двох турах. Нема більше адміністративного ресурсу! Навіть якщо він десь існує, то у нього є дуже сильний спротив - нове суспільство. Адмінресурс більше не є лінією – це радше пунктирна крива. Зрозуміло, що він є у ряді східних регонів України. Але адмінресурс більше не робить політичної погоди. Багато в чому від розуміння цієї безвиході Віктор Янукович змушений іти в регіонально-опозиційний екзиль. Він, принаймні публічно, формує імідж протестанта-відлюдника від влади, який замкнувся в своєму регіональному селі і проводить виборчу кампанію практично серед своїх. Янукович вирішив більше не грати в неконсолідовану гру старих еліт. І багато в чому він поламав тактичні схеми відступу і контрнаступу старої влади.

- А які це могли бути схеми?

- Розумієте, в кожній політичній битві не буває чистого відступу, коли гравці відходять з поля бою, визнавши повну капітуляцію. У кожному відступі завжди є свій „відступальний” ресурс: для того, що б утримати плацдарм, позицію, окоп, для того, щоб тягнути час або підняти ставку на переговорах. Це робиться не для того, щоб перевернути гру або притиснути суперника, а для того, щоб програти на достойний умовах. У цьому контексті якась контргра й тактика існують. Янукович цю гру в чомусь поламав.

- А як вам новий опозиційний імідж Януковича? Чи дасть він Януковичу додатковий ресурс під часу голосування 26 грудня?

- Поява нового іміджу Януковича, як я вже казав, - багато в чому від безвиході. Це бажання скинути з себе замурзаний одяг режиму, очиститись від негативного бренду Леоніда Кучми та влади. Він культивуватиме образ ображеного та зрадженого політика. Такого собі модернізованого короля Ліра, якого кинуло оточення, „папа”, кинула вся номенклатурна династія. Цей імідж певною мірою вплине на мобілізацію електорату в тих регіонах, де у Януковича є достатньо резервів для підвищення явки. Боротьба за протестний електорат зараз є останнім, якщо не єдиним, ресурсом для Януковича.

Штабом Януковича буде проводить діяльність, спрямована на фіксування порушень на виборах. Я не виключаю оспорювання результатів виборів. Якщо ініціатором увімкнення судових механізмів минулого разу була команда Ющенка, то тепер їх може запустити Янукович. Тим самим він намагатиметься затягти дату появи остаточних результатів та інавгурації нового президента. Зрозуміло, що таким чином буде інспіровано кризу. Культивуватиметься створення східноукраїнського quasi-громадянського суспільства, яке буде формуватись за принципами регіонального патріотизму. Робитиметься ставка на „вулицю навпаки” - такий собі контрреволюційний „рімейк” та „ремікс” помаранчевої революції.

„Революція дала можливість українцям відчути себе творцями”

- Новий президент отримає в руки країну, підігріту до високих температур різними кризами. При цьому невідомо, коли вони закінчаться. Як ви гадаєте, що йому варто зробити, щоб подолати ці кризи, заспокоїти країну та місцеві еліти?

- Головне не заморозити цю „підігрітість”. При цьому ключовий момент – чесність та якість президентської перемоги. Детонатором помаранчевої революції, а відтак кризи, було те, що влада чесно перемогти не може, а чесно програти – не хоче. Тому важливо заставити чесно програти тих, хто не звик не тільки до чесної поразки, а взагалі до політичних та людських чеснот. Відчуття чесної перемоги або чесної поразки сприятиме тому, щоб електоральна більшість трансформувалась в національну. А моральний мандат нового Президента та нової чесної влади – основний рецепт кризової терапії суспільства (тільки не плутайте це з сумнівним антикризовим менеджментом). Адже Україна – єдина. І не тільки територіально: проблеми бідності, соціального невдоволення - з одного боку, а з іншого - прагнення до морального очищення, свободи і благополуччя, вони єдині для всіх. І для суспільства, і для нових еліт, зокрема й регіональних. Нові еліти, середній бізнес, промислові еліти східної України не можуть не відчути затребуваний суспільством мандат нового Президента та нової влади.

- А як ви ставитесь до помаранчевої революції як громадянин? Чи приємно вам за своїх співвітчизників?

- До революції не можна ставитись – нею живуть, нею дихають... Будь-яка революція (тим більше мирна, громадянська) – це стрімке прискорення історії, це розпад старих інститутів, це вторгнення у щілини та тріщини „старого порядку” нового виду енергії - енергії звичайних громадян. Це перемога трьох „м” (мобільності, мобілізованості, масовості) над трьома „к” – коридорами, кабінетами та кулуарами влади. Для мирних революційних характерні, я б сказав, „автентичність політичного” та чистота свободи, тобто чистих можливостей впливати на хід історії. Як я вже згадував, це мікс „фесту”, мистецтва, масового шоу та стрімкої доленосної політичної дії. Революція – це мистецтво. Але не стільки через участь у ній митців чи музикантів, скільки в іншому. Мистецтво є артикуляцією, відтворенням неможливого. Саме у цьому сенсі революція – це час, коли політичне розкриває себе як „мистецтво неможливого”. Тоді долається нестерпність неможливості впливати на політику і з‘являється творча легкість буття. Вона є контрапунктом до тієї „нестерпної легкості буття”, про яку в однойменному романі писав Мілан Кундера. Саме ця легкість-окриленість буття створює вагомість тим вчинкам, які зробили прості люди. Тоді зносяться старі кордони, старі умовності і здійснюється прорив у нову історичну реальність. Це відчуття притаманне митцям, але його зазвичай не переживають звичайні люди. Революція дала українцям таку можливість.

Авторские колонки 
Андрей Пясецкий
моБилль о правах
Агентства 
АГЕНТСТВА125
МЕДИА70
ГРУППЫ9